Батькам підлітків (слова підтримки від Світлани Ройз)

                              Батькам підлітків (слова підтримки від Світлани Ройз)

Я хотіла сказати слова в підтримку батьків підлітків. Бо бути батьками – взагалі складна роль. А бути батьками підлітків, ще й під час війни -  випробування. Буде багато слів на різні теми. Іноді я жартома кажу сину, який спостерігає за тим, як я роблю "вдих і видих" поруч із молодшою донькою (прекрасною мудрою сильною передпідліткою) - мені ще протриматись  років 5 :-).

Колись на курсах для батьків я розповідала, що дорослішання дітей, саме цей етап – найбільш рефлексивний для самих дорослих і найбільш «про нас». 

Бо він нам показує, яка насправді наша самооцінка, наскільки ми можемо витримати емоційне навантаження, і наскільки ми маємо свій власний сенс. Сенс - окрім наших дітей.

☀️ Всі діти проходять пубертат по-своєму. Не у всіх криза проявляєтиметься гостро. Не у всіх родинах будуть виникати труднощі. 

Дорослішання дівчат і хлопців відбувається по-різному. І саме з мамами переживається по-різному.

☀️ Я вже писала, що особливість дорослішання дітей під час війни – згідно з результатами досліджень – можливий деякий регрес і прояви більш залежної від батьків поведінки. Це для них самих складно. 

☀️ Підліткова криза в теорії вікової психології проходить в двох формах – криза залежності і криза незалежності.

Криза незалежності – проявлена, бунтівна, як раз і дає підліткам відчути свою силу, шукати своє місце. Але це ж «незалежність» в першу чергу від нас. 

☀️ Коли доньці було 8-9 років, я її попередила, що настане час, коли я можу її бісити. Коли все в мені може починати її дратувати. І вона може почати мене соромитись. Я це розумію і витримаю.

Зараз їй 11 і вона пригадує це: дякую, що ти мене попередила. У тебе теж так було?

І головне – я це трймаю в фокусі - для себе. І намагаюсь не приймати на свій рахунок. Це ставлення не до мене – а до моєї ролі, моєї «значущості», моєї влади.

Ядро наших стосунків залишається неушкодженим. 

Я постійно нагадую собі і іншим батькам – чи відчуваєте ви «ядро» ваших стосунків з дитиною? Важливо робити все, щоб його не втратити.

☀️ Найчастіше запитання батьків, з якими я спілкуюсь: що я роблю не так?

 Іноді нам дійсно не вистачає сил, мудрості, терпіння, знань в спілкуванні з дітьми.

А іноді – ми все робимо «так» і все з нами так. Просто наші діти «відштовхуються» від нас в свою дорослість.

Бути тим, від кого відштовхуються – складно, бо виникає відчуття, і виглядає так, що  тебе саме відштовхують. І це дійсно боляче.

Але їм потрібна ця дистанція, щоб побачити себе. 

☀️ Якщо підлітки дозволяють собі проявити назовні те, що вони думають та відчувають – це ще те випробування для самооцінки батьків. Але якщо вони щось відчувають і проявляють - це означає, що вони довіряють нашій силі. 

Одна з ознак підліткової кризи – знецінення. Вони мають зменшити нашу роль для себе. 

Ми можемо переставати бути не тільки ідеальними для них, а й взагалі вони можуть соромитись нашої зовнішності, наших проявів, наших звичок.

Я ще раз нагадаю, що прошу батьків пам’ятати - це «не про нас». Це про нашу «ідеальну роль». 

Вони мають скинути нас з п’єдесталу. Бо інакше ми можемо своєю значущістю заслоняти їм їх власну дорогу.

☀️ І так, вони можуть бути найтоксичнішими критиками. І це крутий тренінг для роботи зі своєю самооцінкою для нас. Зі своєю власною авторитетністю.

Іноді нам доводиться казати: "я це витримаю. Але я не дозволяю так поводитись із собою".

Лімбічна система підлітків гіперактивована – це робить їх реактивними, але й гіперпильними, гіперуважними – вони відчувають своїми чутливими антенами всі наші вразливості і стрибають по них.

Вони оголено вразливі – і намагаються розмістити свій біль, свою одинокість, свій супротив в нас.

Скидають в нас, як в електричному заземленні залишки заряду. Щоб самим витримати напруження.

І ми потребуємо все більшого заземлення і все більшого відчуття своїх кордонів – саме для себе. Іноді я нагадую собі - я Земля. 

Якось я в розмові з батьками підлітка зізналась, що моя самоповага, яку я плекаю поруч  із дитиною – переростає в відчуття авторитетності і поваги для самої дитини.

…Але все це не заважає дітям нами пишатись і іноді навіть вважати рольовою моделлю для себе.

☀️ Я нагадую собі і нагадую тим батькам, які поруч: ми можемо бути ще більш вразливими, якщо колись давно не прийняли для себе знання - я не ідеальна мама\тато. Але я й точно не погана. Я достатньо хороша мама\тато – яка робить все, що можливо.

Але складність в тому, що ми не знаємо насправді – що саме важливо і скільки важливо. Ми постійно з кожною дитиною це «намацуємо».

☀️ Я провела експеримент – питала протягом тижня у доньки: що найважливішого відбувалось із нею в цей день. Вона відповідала: коли ми разом читали, грали в настілки, дивились фільми, готували, розмовляли.

Саме для неї – найважливіше було: «разом». І кожного дня я пропоную це «разом». Поки у дитини є бажання – важливо насити її цим, створити звичку. У кожної дитини це «найважливіше» - буде своїм.

Окрім цього я запропонувала, щоб у нас були 5 хвилин відвертих розмов кожного дня. Коли вона мене може про все запитати і я її можу запитати. Вона обирає час, коли готова (а я кажу, коли є час у мене). окреслюю 5 хвилин.. Але зазвичай, ці розмови тривають довше. І я тримаюсь, щоб слухати. Слухати. Слухати. Говорити тільки, коли мене дійсно питають.

☀️ Мені цікаво спостерігати за своїми відчуттями та реакціями поруч з донькою, що дорослішає. Це точно переживається інакше, ніж із сином.

Я зрозуміла, звідки в казках з’явився образ мачухи. Це крутезна метафора. Мачуха - це можливо, частина Мами поруч з дівчиною, яка розквітає.

 Коли раніше ти гуляла з донечкою, всі казали, звертаючись до неї: яка у тебе красива\молода мама. І раптом все змінюється – починають казати: яка у вас красива донька. І поруч із дівчиною, що стає жінкою, ти можеш відчувати, що старішаєш. Відходиш на другий план. 

У відвертих розмовах з мамами підліток, коли я саме  це відчуваю, я прояснюю – ревнощі до дівчини, що розквітає, нормальні. 

Це наче казкове дзеркало, яке постійно казало, що ти найголовніша королева в своєму «королівстві», і раптом воно каже – що зараз найчарівніша красуня – інша.

і жінка може ставати перед неусвідомленим вибором – стати «мачухою», яку дівчина починає дратувати, яку хочеться знецінити, зробити так, щоб вас не порівнювали, щоб час зупинився. Чи яку ти неусвідомлено тримаєш "подалі", "заморожуєш" її жіночність. 

Чи є можливість - відчути себе Королевою матір'ю. Яка знає своє місце – на своєму «троні», впевнена в своїй красі, силі, мудрості, не знецінює себе, не молодиться, приймає свій вік та статус. І допомагає доньці стати «королевою» в її власному житті. Наче дає право на цей розквіт. 

☀️ Раптом діти, які намагались триматись ближче до нас, починають закриватись в своїй кімнаті, не хочуть з нами ходити на події, в яких ми постійно бачили їх супутниками. Не дають втручатись в їх справи.  Не дозволяють про них писати чи публікувати фото – а це було нашим нарцисичним розширенням.  

Ми маємо знов шукати свій власний сенс. 

Хто ми, коли дитина остаточно перерізає пуповину І більше не потребує стільки залучення? Хто ми, окремо від наших дітей?...

Підлітковий вік наших дітей – не обов’язково буде випробуванням для нас, не обов’язково буде складно. Але він для нас самих дійсно може стати етапом дорослішання та й знайомства із собою. Це і для нас «перехідний етап»

І ми всі з ним впораємось 

Дякую, що прочитали такий величезний текст. Не хотіла розбивати його на частини.

Світлана Ройз